«Сотка» знайшла місце, яке претендує на абсолютну першість у рейтингу закладів Франківська, де можна дешево поїсти. Правда, «бонусом», від якого відмовитися не можна, буде глибоке занурення в атмосферу пізнього «совка».
Загадкова абревіатура ЛВЧД-6 означає пасажирське вагонне депо Івано-Франківської дирекції залізничних перевезень. Чого і як туди занесло «Сотку» – навіть не питайте. Де нас тільки не носить. Перейдете на вокзалі пішохідним містком через колії – побачите понурий сірий корпус радянської промислової забудови. На стіні – жовта пляма вивіски «Їдальня». Це і є відомча їдалка ЛВЧД-6. Без особливої потреби люди під такі вивіски не заходять, але якщо в животі бурчить, то чому б не ризикнути? Ми зайшли. Та й цікаво трохи.
І не прогадали! 🙂
Їдалка виявилася не тільки і не стільки закладом харчування, скільки машиною часу, яка переносить вас в «епоху застою», при чому в її останні роки, коли деградація, вбогість і приреченість «совка» вже були очевидні навіть у побуті.
Ветхий спотикач при вході обіцяє холодне та гаряче, м’ясне та солодке, пиво і води. Як і слід було сподіватися, нам вдалося запопасти небагато з обіцяного. Меню і інтер’єр не підвели: тримають радянську стилістику. Варто забрати з полиць «Колу» і чіпси – ілюзія «совка» буде досконалою.
«Ви хочете щось поїсти в п’ятницю після третьої?» – щиро здивувалася кухарка, вона ж адміністраторка, середніх років жінка у грубій вовняній кофті на ґудзиках поверх білого халата.
«Все вже з’їли! Не приходьте в цей час по п’ятницях. В будь-який інший день ми можемо щось підсмажити чи підварити, якщо страва закінчилася, але не сьогодні – скорочений день і два вихідні попереду. І вдень з першої до другої теж не приходьте – у мене стільки людей, що не всі в черзі достоюють», – чесно попередила працівниця.
«Але ще лишилося півтори порції рису, дві котлети, риба і салат. Лише хліба нема», – поспішила нам на допомогу її колега з нетрів кухні. Беремо дві порції рису з котлетами і одну капусту, платимо 30 грн за все. Ну, де ще у Франківську ви такі ціни знайдете?
Обшарпана кухня із довгими столами для приготування їжі і масивними електроплитами під витяжкою проглядається за буфетною стійкою – двері відчинені. Звідти виносять порції – їжу розігріли в мікрохвильовці. Сучасна мікрохвильовка порушує ілюзію «совка», але за неї вибачилися: «Зазвичай у нас все тепленьке». Білі фаянсові тарілки і по кілька серветок до кожної виклали на стійку. Повідомили, що сіль і перець є у вільному доступі. Круглі відкриті сільнички під кришталь та вазочки зі сіллю справді стоять на кожному столику. А перець – один на всіх. На барі, біля лотка з ложками, виделками і ножами – надірваний пакет із меленим чорним перцем. Поруч – меню із цінами.
Дивуємося вартості страв і йдемо куштувати свої порції. На смак їжа – проста і невибаглива, робітнича, відповідає пролетарським цінам.
Головна кухарка, що відгукувалася на неформальне «Петрівна», з яким до неї зверталися інші відвідувачі, тим часом продовжувала розказувати про специфіку п’ятниць у їдальні. Кожен, хто заходив, вітався з усіма присутніми. Складалося враження, що чужі сюди не ходять, а якщо ходять, то одразу стають своїми.
Якщо у нас хтось раптом вирішить заробляти на ностальгійному туризмі, «продаючи» радянський Франківськ, це місце обов’язково мусить бути в програмі туру. Тут вже все готово – ніяких витрат, суцільний профіт.
От візьміть неймінг. Він же неперевершений – «Їдальня ЛВЧД-6»! За вікном – печальна запилена промзона, де на коліях відстоюються радянського дизайну вагони. Різних тонів сіра плитка на підлозі, де-не-де продумано потріскана і побита, білі пластикові панелі і ясно-рожеві, поросячого кольору, стіни. Столи і крісла на металевих ніжках органічно підтримують інтер’єрний стиль радянського мінімалізму.
Зворушливий закапелок з умивальником: стара тріснута раковина з одним краном, ще й у того відламане крильце, а на дзеркалі пошарпана мильничка і обмилок. Який креативщик здатен таке нагенерити? Це треба знати і любити. Ніяких рушників – ні махрових, ні паперових.
Обходьтеся туалетним папером – ролька на барній стійці при вході також у вільному доступі. Хід дещо сумнівний: за «совка» туалетний папір був розкішшю і рідкістю, але нехай вже. Його сірий колір і щільність дуже пасують – саме такий папір добирали би до обстановки дизайнери, якби створювали її на замовлення за великі гроші.
З рольки треба відмотувати також, якщо захотілося у вбиральню – вузький туалет в тому ж таки стилі і в тій самій плитці, але з новим унітазом. Смітників шукати не треба – або все в унітаз, або йти до бару і звертатися до всюдисущої Петрівни. Вона видає невеличку картонну коробку на папір, яким витирали руки, і на серветки, якими промокали губи. Великі картонні коробки розрівняні і розкладені як хідники на підлозі біля умивальника і перед входом до санвузла.
Атмосферності додають вазони на вікнах – каланхоє, пеларгонія, хлорофітум, які колись були в кожному домі. На стінах – ікона зі слідами освячення (не забути замінити портретом Ілліча), «План евакуації» та «Куток споживача» з «Книгою скарг». «Книга» розчарувала: це складений навпіл чистий листок паперу. З іншого боку, одразу зрозуміло, до якого місця тут усім ваші скарги. В найдальшому куті – спеціальне віконце в мийку. Туди належить зносити брудний посуд – в їдальні, як і має бути, самообслуговування.
У залі біля одного зі столів виведена одна робоча розетка. На запитання про вайфай Петрівна сміється і ставить кип’ятити чайник на каву. Заварна або розчинна, або три в одному – 10 грн горнятко. Були власної випічки булочки з повидлом по 6,80, але теж закінчилися. В буфеті – печиво, соки, мінералка. Для нас до кави відшукують круасан (звідки тут цей гість зі світу загниваючого капіталізму?!) і видають за 15 грн разом із ножем: «Поділіть між собою!»
З кухні затягує по-домашньому запареною кавою, чутно, як за заслонкою миють посуд, про щось перегукуються кухарки, які лагодяться додому.
Словом, усе, абсолютно все – подача, посуд, меню, смак страв, інтер’єр і загальна атмосфера точно викличуть хвилю ностальгії у тих, кому за 50. Мільйони громадян в країні досі тужать за «какую страну потєрялі» – треба цю тугу монетизувати.
Ось такий стартап лежить просто під носом. Самі сходіть переконайтеся. Ну і рис-котлета-капуста навіть не за 20 гривень – хіба ж не диво? Поспішайте, бо запустять проєкт – задеруть ціни вдесятеро. Ностальгія тепер в тренді.
Їдальня працює з 9:00 до 17:00 щодня, вихідні – субота та неділя. Щоби поїсти, краще приходити десь на 11:00. І враховувати все, про що попередила Петрівна.
