«Мій Франківськ дуже особистісний, дуже інтимний», – каже Тарас Прохасько. Письменник погоджується поділитися із «Соткою» мозаїкою інтимних вражень з міста свого дитинства та ранньої юності кінця 1970 – початку 1980-х років. Можливо, комусь це додасть розуміння сучасного Франківська, каже він.

«Місто бабців»: імбирні «миколаї» та обліпихові робОти

Кожного дня я живу новим життям, але у свідомості, перед внутрішнім зором, постійно снується порівняння: як було і як є. Це, певно, незаперечна властивість людей, які проживають ціле життя у якомусь одному місці – як я у Франківську. І зрештою виявляється, що свідомість хоче, щоби те, що бачиш сьогодні, якомога більше відповідало тому твоєму улюбленому «казковому» сюжету. Йдеться про «казку» колишнього вдоволення. Дуже багато людей цю свою «казку» в різний спосіб культивують. І я власне також належу до таких людей, хоча мені і зараз досить комфортно у Франківську.

Тарас Прохасько

Моя супердавня «казка» відбулася у горах – усвідомлення радості від сонця, вітру, ріки, дощу, вогню у печі, прогулянок босяка і відкриття  світу поза межами дому прийшло у Делятині. Повернувшись до Франківська, я спочатку зненавидів його – всі ці будинки, вулиці, двори. Місто не відповідало моїм законам руху, орієнтації, уявленням про візію, темп, про можливості. Здавалося, що це якесь ув’язнення в камені, тимчасове непорозуміння, бо справжнє життя може бути тільки в горах. При тому, що в горах довкола мене було багато людей, для яких місто було мрією. Ровесники, яким я розказував найпростіші речі про Франківськ: про три кульки морозива в полумиску, про каруселі в парку, про каток на озері або що приїжджає цирк, – затято мріяли про місто. Тоді не міг того зрозуміти. Вже потім мій вчитель у Франківську дуже просто пояснив: люди прагнуть до міста, тому що тут немає болота і тут не треба тяжко працювати – на землі або з худобою. Це не змінилося за роки.

Помирився і примирився з містом та полюбив його, коли запізнав ближче – у супроводі бабців. То так і було – «місто моїх бабців», моєї рідної бабці та її сестер. Не тільки я прожив ціле життя у Франківську, а й частина моєї родини по мамі – в кількох поколіннях. Старших родичів знало багато людей, які лишилися в місті ще з часу, коли воно було Станіславом та Станиславовом. Після 1944-го року тут залишилося кілька тисяч тих правдивих містян, і то була така «своя» мережа. Зовсім малим я познайомився з цими старшими людьми, з їхніми старими помешканнями, з якимись зовсім іншими інтер’єрами, іншими вартісними речами, які разюче відрізнялися від довколишньої соціалістичної дійсності. Десь були польські і німецькі книги, десь французька музика з плит і новини з радіоли, багато де – гарячий шоколад, для якого розтоплювали вагові грудки, всюди – печені імбирні «миколаї» та Різдво з кутею.

Тоді мені видавалася страшенно довгою дорога до базару – продуктовий ринок був там, де тепер речовий на Тринітарській площі. Посередині була кругла ляда з м’ясивом, а довкола громадилися довгі прилавки, куди зносили з довколишніх сіл все-все, що було. На той час вважалося, що купувати продукти на базарі дорого, і не кожен міг собі те дозволити. У радянській торгівлі уся їжа була дешевша – купити сметану у молочному магазині було вдвічі дешевше, ніж купувати сметану сільську. Або, як часом говорили, «бабську». Тоді я сприймав, як казалося, і все собі думав: невже це дійсно саме та сметана?! Дотепер не люблю навіть запаху порядної домашньої сметани, в якій ложка стоїть.

Значно пізніше зрозумів, що для бабців і ще кількасот господинь, які продовжували навідуватися на базар і щось там купувати, був важливий сам процес – коли йшли вузьким плетивом вуличок середмістя, зупинялися коло брам чи під’їздів, щоби привітатися чи перекинутися словом, а на базарі зустрічали знайомих сільських продавчинь, про життя яких вже знали до їхнього сьомого коліна, коли ще у звертанні до себе чули «пані» і так само могли звернутися до котроїсь із колежанок. 

Тарас Прохасько

Мені, малому, найбільше подобалися ляди зимового базару, коли вони ставали максимально лаконічними: пучки калини, сушениці, шипшина, мед і горіхи, фасолька і гриби. Перед Різдвом з’являлися мак і пшениця. Тоді пшеницю на кутю взагалі ніде не можна було купити. Продавали лише на базарі – переважно невіяне зерно, з половою. І потім видно було в різних подвір’ях, особливо в замкнутих дворах старих будинків, як на снігу вистилалися доріжки з полови – щоб відділити чисті зерна, ту «піхану» пшеницю треба було раз по раз пересипати з руки в руку і здувати лушпиння. Дмухали щосили годину безперервно. Пшеницю називали «піхана», маючи на увазі, що зерно полущене, але не перевіяне. Я роздумував над цим словом – воно мені страшенно подобалося. «Піхати» – це дуже давнє, можна сказати, далеке означення систематичної ритмічної дії. Означає товкти чимось у посудині, скажімо, у ступі. Ну, а ступа з тим, чим ти там товчеш, – то є універсальний світовий символ, який, думаю, дорослим пояснювати не потрібно. Така цікава фонетика.

В улюбленому «казковому» Франківську серед інших «бабциних» маршрутів були так звані «городи» – їх ми влітку так само регулярно, як базар узимку, відвідували. Дотепер вважаю це місце одним із найправдивіших франківських фрагментів, – і він ще частково зберігся, – дачі між озером і колишньою шкірфірмою. Це не ті самі дачі, що були у людей на околицях, на Об’їзній чи Івасюка, де гарували задля трускавок і бараболі. Тут, у місті, одразу за парком, ніби його продовження, уклалося якесь чудесне містечко. Розкішні старі сади, виплекані квітники, добірні виногради, в них сховані невеликі будинки, на подвір’ях біля столиків і лавок ходили кози і кури, вилежувалися пси і коти, гралися обдерті діти і зависали дорослі. Було мало роботи і багато літа – зовсім не міська, і так само зовсім не сільська атмосфера. Благодать тривала до пізньої осені, її порушував хіба що сезон обліпихи.

Тарас Прохасько

Десь наприкінці 1970-х на «городах» з’явилася обліпиха. Спочатку вона була тільки у дуже продвинутих садоводів – то була така каста пенсіонерів. А потім розмножилася. Десь до середини 1990-х у Франківську був культ обліпихи: вона вважалася мало не панацеєю від усіх зимових хвороб. Ламати колючі щільно обліплені гілки і обривати з них ягоди – то була дитяча робота. То була така робота, що її, – на мій погляд тодішній, а також і теперішній, – варто було зробити формою покарання. Не мучити людей, не закривати у тюрмах, а посилати на обліпиху. Нехай би було насаджено у Франківську вздовж рік безліч обліпихових гаїв – і там для перевиховання треба було би відпрацювати, наприклад, десять відер чистої ягоди. Ну а на Княгинині, на колишньому спиртзаводі, нехай би робили обліпихівку на експорт, а крім того – сік, джем, дитяче харчування, якийсь пиж для птахів.  Коли я собі в той час, нескінченно тереблячи обліпиху, уявляв, що виросту і стану урядником національного рівня, – а уявляв я себе не менше, як прем’єр-міністром чи президентом, але не уявляв Радянського Союзу, бо з дитинства знав, що буде якась Галицька чи Західноукраїнська республіка, – то мав замінити покарання в тюрмі на обліпихові роботи.

Дух сепаратизму: «вентилі» й «гонки»

Не варто закидати мені сепаратизм: сепаратизм теперішній і тодішній – то геть різні поняття. На той час сепаратизм був героїзмом, це було прагнення до від’єднання від Радянського Союзу. І якщо так, то наші дисиденти, всі наші герої, з точки зору СРСР та КГБ, правдиво були небезпечними, бо були конкретними сепаратистами. У 1980-х кожен сам для себе визначав, де межа, на якій треба тормознути з тим сепаратизмом, – чи то УРСР, чи ЗУНР, чи Гуцульська республіка. Мені подобалася ідея вільного міста Франківська – лиш не міг визначити, під ким краще ходити. Бо з історії затямив, що всі вільні міста під кимось ходять. Мені хотілося ходити під шведами, зважаючи на історію їхніх походів у цьому напрямку і територіальну віддаленість від Франківська.

Коли я був підлітком, то місто, можна сказати, жило сепаратизмом – було поділене на «вентилі», на умовні квартали-райони. Звісно, що неофіційно, але всі про те знали і мусили толерувати. На початку 1980-х у Франківську відбувалися величезні битви районів. То були справжні побоїща – «вентиль» на «вентиль», стінка на стінку. Називалися «гонки», і в них мали брати участь всі свідомі мешканці району чоловічої статі – від 14 років і старші. Таке було неписане правило. І таке було тоді розділення, що ти ризикував здоров’ям, заходячи в чужі райони. Хто перемагав у «гонках», той домінував на чужому «вентилі» – розходилося на утриманні впливу над завойованою територією.

Пізніше, в 1990-х, це все трансформувалося у кримінальне явище – на районах «кришували», тобто контролювали, бізнес. Брали щомісячну платню нібито за безпеку і спокійні умови роботи. Ще пізніше багато хто сам вийшов у бізнесмени і залишив «вентилі» у минулому.

Центральний квартал, де я жив і живу зараз, не знав «гонок». Бо сюди сходилися всі – це була за мовчазною згодою нейтральна територія. Коли «сотки» ще не було, а по вулиці Радянській, теперішній Незалежності, їздили автобуси, центр був зміщений в бік ратуші і Валів. На Валах ми проводили зиму – каталися з пагорбів. І то було, певно, найвеселіше зимове місце, цілком віддане у Франківську дітям.

Тарас Прохасько

А вже з батьками ходили на лижі за Пасічнянський міст – у Франківську 1980-х дуже популярними були бігові лижі. Місто Франківськ у той час закінчувалося за мостом через Бистрицю. Далі лежало село Пасічна, в якому виросла перша міська новобудова – Автостанція-2. Далі за автостанцією був вільний простір – поле і небо. Тоді було модно «кататися» на лижах, так само як тепер на ковзанах. Найпростіший спосіб «кататися» був на міському озері – довкола нього взимку прокладали лижню і крутилися нею. А от любителі крос-кантрі, як би тепер сказали, мусили їхати міським автобусом з лижами до Автостанції-2. Там виходили, забивали носаки черевиків у «Мукачево» чи «Карпати» і пускалися цілиною – у Дем’янів Лаз і далі, через поля і пагорби, аж до ріки. Велика частина Франківська тоді вибиралася за місто «кататися» – сім’ями, класами, закоханими парами. Ще й такі були гонки.

У міському казані: радянські шпацери і галицькі кухні

Моя родина ігнорувала зимову традицію намотувати кола довкола міського озера. Так само, як і показові родинні шпацери до парку в інші пори року.

У Франківську завжди ходили на родинні прогулянки. Продовженням станиславівських променадів у радянському місті стала культура шпацерів – до парку і назад, по вулиці Шевченка. Дотепер тішуся, що тато цілий тиждень працював і на вихідних йому було не до того – ніколи не любив ті паради. Так і бачу: вулицею Шевченка десь в обідній час іде похід – численні родини у святочному одязі. Тоді одягу взагалі було дуже мало. І на святковий, – той, що був трохи ліпший за буденний, а він зазвичай діставався надзвичайними зусиллями – в чергах, за записом, по знайомству, – дуже вважали. Діти, вбрані в якісь страшенно незручні камізельки, піджачки, курточки, на тій прогулянці мусили чинно йти поруч з дорослими – туди й назад. Недільні тортури.

Тарас Прохасько

На шпацері розважалися морозивом – йшли і їли. Андрутові, тобто вафельні, стаканчики починали текти. Сім’я зупинялася посеред вулиці – всі з характерно нагнутими уперед тулубами, малі й великі, і так, щоби не замастити одяг, всі починали вилизувати та висмоктувати те морозиво. При тому так робили навіть батьки – серйозні, поважні чоловіки. Такі забави виглядали страшенно вбого і печально.

Коли у Франківську відкрили «стометрівку», шпацери перемістилися в центр міста. Але тутешні прогулянки якось одразу пов’язали з походами в кафе – а в них вже подавали кульки морозива у «вазочках» і з ложечками.   

Нашою альтернативою шпацерам була можливість ходити в гості – то був час, коли люди зустрічалися, щоби розмовляти між собою. Ходили одні до одних на свята, на іменини і дуже багато просто так. Якось особливо не викладалися – головним було говорити. Хоча жінки завжди старалися приготувати щось домашнє – у галицьких сім’ях все був культ домашньої господині. І з галицьких кухонь він поволі поширився на всі решту. У Франківську співіснували дві культури – дві громади. З одного боку, культура місцевих, старих галичан, про яку не можна було говорити публічно, бо вона була «ворожою». З другого боку – культура прийшлих, соціалістична культура. Сходилися і одні, й інші – кожен у своєму колі гостився і говорив по-своєму. Йшов також і взаємообмін, але домінувала російська мова і радянська культура.

При показовій толерантності, при мирному співіснуванні, – на вулицях за мову і язик ніхто нікого не бив, – упродовж усього мого дитинства у Франківську відчувалося протистояння місцевих і приїжджих. Воно проявлялося у насмішках і демонстрації своєї вищості. Правду кажучи, і одні, й інші вважали себе культурно вищими. І одні, й інші любили насміхатися з безкультур’я тих, других. Совіти вважали, що вони привезли культуру і прогрес цим місцевим бабам і вуйкам, і щиро в це вірили. А натомість старі тутешні галичани, що апелювали до часів «за Австрії» та «за Польщі», насміхалися з побутового дикунства та обмеженості совітів. Так і жили – така була толерантність.

Зрозуміло, що вона проектувалася на дитяче середовище. І я ще застав ті часи, коли українські школи билися з російськими. Наприклад, франківська школа №3 товклася з школою №5. Третя – то була школа для російськомовної еліти. Там вчилися обком, партія, комсомол, генералітет та інші «учєрєждєнія». А в п’ятій були зібрані діти затаєних українських патріотів. І от вони билися. А поруч, також у центрі, були дві простацькі школи – школа №7 і школа №9. В сьому ходили діти українських робітників та службовців, дуже часто сільського походження. Діти батьків, яким не світив ніякий кар’єрний ріст і які мусили пристосовуватися до реалій Радянського Союзу, – вони нічого не боялися, бо не мали що втрачати, і тому були відважні. А дев’ята школа, – на її місці тепер скляна призма біля «білого дому», – була така сама, тільки російська. Ці також між собою воювали. Діти не розуміли глибших причин протистояння, але запекло дотримувалися його принципів.

Магнетизм Франківська: порт і брама

Колись я назвав Франківськ портом, ця назва прижилася і спроектувалася на різні міські явища та події. Одна з тих, що варті уваги, – мультикультурний фестиваль Porto Franko. Так і має бути біля моря.

Це уявне море у Франківську проявляється на багатьох рівнях. Візуально: при певному освітленні, при певній перспективі здається, що за обома мостами, якщо дивитися з середмістя, за ними далі вже починається море. Мости – ніби причали, а величезні закинуті промислові зони, які їх обрамляють, – умовні доки і верфі. А ця чудесна ректифікаційна колона спиртзаводу на Княгинині перед мостом-причалом цілком могла би бути маяком.

Тарас Прохасько

Відчуттєво: у Франківську дмуть дивні вітри. Можна вийти якогось ранку з помешкання і раптом уловити запах моря та сіль на губах. Для тих, хто знає Азов чи Балтику, це очевидно.

У місті, особливо влітку, впадає в око специфічна атмосфера. Атмосфера фальшивої близькості до моря пронизує весь міський уклад. Це вона визначає ту відкритість і ту неквапливість, якими живе місто. Тепер, здається, більше людей працює – тобто ходить на роботу. Але останні 20 років залишили стійке враження, що ніхто нікуди не йде, ні на яку роботу не поспішає. Постійно відчинені кафе. В них багато людей. Багато людей на вулицях. Вуличні музиканти з концертами. Вуличні торговці з лимонадом. І шарм столиків з кріслами, що виставлені перед дверима ресторанів. І ця повільність, недбалість, дрібні дивацтва – все ніби підпорядковане якомусь постійному очікуванню, і все це підтримує атмосферу порту, коли багато що не має значення, бо значення має тільки море…

В світоглядному сенсі сама суть Франківська у тому, що воно було містом-портом, перевалочним пунктом перед подальшими довгими «морськими» подорожами – у Карпати. І в тому ж сенсі старий Станиславів був брамою на дорозі до гір. Це місто, де тривала постійна колонізація, куди постійно приїжджали різні тимчасові люди, щоби освоювати тутешній простір і дальші простори, що хапали око на обрії ламаною лінією засніжених вершин. Як на мене, суть не змінилася. Може, варто так і залишити Франківськ вільним «портом» перед Карпатами – не якорити місто придуманими сучасними штучними концепціями кудись там розвитку.

Тарас Прохасько

Ще одна важлива річ, про яку я вже згадував і яка робить місто містом, – Франківськ завжди був магнітом для заселення. Якщо перекидати містки, то такі процеси відбуваються періодично. Франківськ, яким ми його знаємо з дитинства, зробила хвиля робітничої еміграції 1960-70-х років. На початку 2000-х з міста поїхало багато людей. Зараз пішла нова хвиля припливу, і вона знову змінює місто. Говорять, що це в принципі відбувається за рахунок великої кількості людей, які примандрували зі Сходу. Це відчутно з трансформації мовного середовища. І хоча для мене це не є дивиною, тому що я виріс у місті, де рускоязичних було багато, теперішню російську я відчуваю як цілком чужинську мову. Може, тому, що зараз вона не підвладна феномену галичанства.

Зауважив таку важливу річ: ті російськомовні, які були сюди прислані в повоєнний час або пізніше осідали у Франківську, бо він виявився, як каже теперішня реклама, приємним для життя, а то були переважно військові з родинами, – вони зазнали впливу цього феномена. Маю на увазі галичанство у найглибшому сенсі – це не є лише українськість і націоналізм, як часом здається східним гостям, це значно складніший комплекс світовідчуття, що включає цінності і манеру поведінки. Ті давні колись чужі рускоязичні перебрали багато світоглядних речей і, незважаючи на мову, стали галичанами. Хвиля теперішніх російськомовних, яка вибирає собі Франківськ місцем для життя, відрізняється тим, що не зважає і не збирається вважати на середовище.

Хоч, маю надію, все ще можуть змінити камені – всі ці давні підмурівки, дахи і стіни з розетками і пілонами, амури і гарпії на крилах балконів, циліндри сходів у подвір’ях, мозаїка плиток у під’їздах, весь цей давній шарм, що зчитується на підсвідомому рівні. Я переконаний, що не тільки настрої, а й міські, чи, як тепер модно казати, урбанні, ландшафти впливають на людей, – навіть якщо ті не усвідомлюють того впливу. А урбаністика Франківська саме така. Може, це вона визначає особливий магнетизм міста.

Фото Юрія Паливоди і Ростислава Шпука