Майже 60% українців досі вважають, що існують жіночі і чоловічі професії. Принаймні так каже соціологія. Проте за останні роки в Україні зроблено дуже багато, аби подолати ці стереотипи. Дякувати за це потрібно передовсім громадському сектору, особливо жіночому руху. Жінки у традиційно чоловічих професіях вже нікого не дивують.

А от чоловіки в жіночих – досі рідкість. А ті, хто відважився й обрав “не чоловічу” професію за покликом душі, часто стикаються з осудом оточення і насмішками про “бабську роботу”.

Sotka знайшла в Івано-Франківську трьох таких сміливців. Впевнені, що їх є й буде більше.

Nail-майстер

При згадці про Влада, який робить манікюр, жінки у соцмережах відразу починають розхвалювати майстра та підкріплювати враження смайлами із сердечками.

(33 роки), знаний в Instagram як nail_forge, займається манікюрною справою вже сьомий рік. За освітою юрист, проте за фахом йому так і не вдалося попрацювати. Натомість якийсь час був менеджером з продажів, торговим агентом. Чоловік пробував різні професії. У той час займатися манікюром Владу пропонувала сестра, яка ще раніше опанувала цю професію. Жінка запевняла, що це прибуткова справа і незабаром попит на манікюри лише зростатиме, а до майстра-чоловіка жінки шикуватимуться у чергу, аби привести до ладу нігтики.

«Сестра підштовхнула. Я спробував – і нічого з того не вийшло. Потім я поїхав на заробітки. Там теж було непогано, але я вирішив, що не буду різноробочим, – згадує nail-майстер. – Коли повернувся за рік, вирішив, що займатимусь манікюром професійно».

Справа просувалася повільно. Аби завоювати авторитет серед клієнток, потрібен був час.

«Спершу було і важко, і страшно. Тоді був лише класичний манікюр, ще ніхто не працював з фрезерами (механічний пристрій для манікюру, – Sotka). Нічого не вмів, нічого не знав. У той час і навчання як такого не було», – зазначає Владислав.

Після того, як сестра показала ази манікюру, поїхав на навчання до Києва.

В Івано-Франківську чоловік влаштувався адміністратором у салон краси. Там Влад знайшов підтримку колег, і саме вони «підганяли» перших клієнток.

«Мене підтримали, в мене вселили віру, що все вийде, і я за це вдячний», – каже він.

У майстра цікаві дизайни. Йому подобається вимальовувати на нігтях складні візерунки. Зізнається, що ніколи раніше не малював більше, аніж карикатури у шкільних зошитах. А тепер тренується на тіпсах для нігтів (зразках) більше заради власного задоволення та вдосконалення вмінь.

«Щоб самому створити щось круте, потрібен великий досвід, – каже Влад і додає, що хоче опанувати яку-небудь техніку створення складних дизайнів. – Є куди рухатись. Попереду багато роботи».

Владислава тішить, що він поки що чи не єдиний nail-майстер-чоловік в Івано-Франківську: «Є жіноча конкуренція. Але в моїй ситуації це лише на руку».

Плани на майбутнє у Влада великі. Наразі чоловік став регіональним представником та технологом однієї з марок гель-лаків та навчає nail-майстринь.

Вже другий рік проводить індивідуальні майстер-класи. А нещодавно почав давати групові уроки, при цьому не лише в Україні. Нещодавно повернувся з Литви, де учениці були у захваті від роботи українського nail-майстра… та ще й чоловіка!

Йому подобається вчити і самому вчитись.

 

Крім того, в Івано-Франківську Міщенко має власний салон, де працюють дві майстрині. Найближчим часом планує розширювати бізнес та набрати команду. А підтримує у цьому дружина.

Жінка поки в декреті з немовлям. До речі, вона була однією з перших учениць Влада. Спершу трохи ревнувала до постійної роботи з дівчатами, але з часом йому вдалося завоювати довіру.

Влад знає, як уникати залицянь клієнток, і завжди зосереджується на якісній роботі.

«Все залежить від того, ЩО ти говориш і ЯК. Відповідно і будуть себе поводити клієнти», – переконаний Влад.

Рідні і друзі до його професії ставляться добре. А на думку чужих Владу байдуже. Тільки мама ніяк не могла змиритися з тим, що син займається манікюрами.

«Завжди є приколи. Але в нас з друзями вони хороші, добрі. Ми всі поважаємо одне одного, і у нас нема жорстких жартів. Чутки доходили, що я голубий… Пересуди завжди будуть, але це прикольно, – згадує Влад. – Поганої реклами не буває. Головне – хороший авторитет».

Тренер Pole Dance

Pole Dance не вважають чоловічим заняттям, адже гнучке жіноче тіло має значно кращий вигляд на пілоні. Насправді це спорт не для слабкодухих. Дозволяє тренувати усі групи м’язів та неймовірну витримку, лише з якою можна досягти успіху.

Олег Поплавський (36 років) за професією військовий. Незвичне хобі чоловіка Pole Dance переросло у другу роботу для душі – він став тренером із танців на пілоні.

Захопився цим усього два роки тому, рік вже викладає.

Тренер чітко розділяє Pole Dance і стриптиз, з яким асоціюють цей спорт: «Спершу в Pole Dance йшли танцівниці зі стриптизу. Але те, що пропонує Pole Dance, навіть близько не стоїть з класичним стриптизом. Там все надто просто – повзання по землі і огинання пілона, стрип-пластика. Трохи ближче до цього заняття з Pole Exotic – дівчата займаються на стріпах (спеціальне взуття на каблуках, – Sotka). Дівчина є дівчина зі своєрідною розтяжкою та пластикою, а чоловік є чоловік, як не крути».

За словами Олега, таке фізичне навантаження добре для всіх груп м’язів. Найбільше тренуються руки, прес.

Чоловік каже, що завжди підтримував себе у хорошій формі – бігав крос, підтягувався, виконував вправи на брусах.

«Я шукав заняття, цікавіше, аніж просто спорт, – згадує Олег. – В Інтернеті побачив призові виступи чоловіків на чемпіонаті з Pole Sport, і акробатика в повітрі мене захопила».

Спершу він ходив на тренування по три-чотири рази на тиждень. У той період жив у Дніпрі.

«Тоді я вчився нових елементів, практично відпрацьовував. Ще додатково займався фізично – турнік, бруси, бігав. Почав бігати 10-15 км. Так себе «прокачував». Найбільш плідний період був – це 48 занять за місяць – по 2-3 заняття на день. Могло бути, що два заняття з Pole Dance, одне зі стретчингу (розтяжка м’язів та сухожиль, – Sotka)», – розповідає спортсмен.

Тренери Поплавського, помітивши його старання, переконали брати участь у всеукраїнських чемпіонатах. У 2018 він виступав у Кривому Розі, де здобув друге місце. У Коломиї на чемпіонаті посів перше.

В Україні є дві сертифіковані федерації: Федерація спорту на пілоні і повітряної акробатики України (Харків) та Федерація поул спорту і повітряної акробатики (Київ). Перемогти у змаганнях у Харкові або у Києві – це отримати квиток у Європу. Але в Олега немає можливості брати у них участь через прив’язаність до основної професії та строгих графіків, які не дозволяють заздалегідь планувати поїздки.

Олег Поплавський навіть не задумувався над тренерством. Спершу його одногрупниці просили допомогти, підказати, підстрахувати під час виконання акробатичних елементів на пілоні. А тоді тренери запропонували приєднатися до колективу.

Чоловік спершу відмовився, бо сам займався Pole Dance менш як рік. Трохи повагавшись, все ж наважився на експеримент.

 

Дуже швидко набрав дитячі та дорослі групи.

«Дітей тренувати легше, бо в них менше страху. Але більше ойкаєш, коли вони перевертаються», – ділиться Олег.

Дисципліну на заняттях йому вдається тримати без проблем. Жінкам-тренеркам буває тяжче заспокоїти непосидючих дітей.

«Мене слухаються. Я з ними просто говорю. Якщо не слухаються, відводжу в сторону, хай дитина постоїть, відпочине, подумає. Тоді питаю, чи готова займатися з групою. Я ж не буду кричати, сварити. Це ж дитина! Вона може образитись. Я не строгий! Діти люблять, коли є гра, змагання між ними – можна дати завдання, хто довше протримається на пілоні або хто довше прокрутиться. І їм стає цікавіше, хто краще зробить, хто швидше», – розповідає про свої методи тренування дітей Олег.

Пілоном цікавляться переважно дівчатка, хлопчиків трапляються одиниці. Щоб спробувати незвичний спорт, дітей приводять мами. Наймолодшим по 5-6 років.

Жодних конфліктів з батьками не виникало.

Завдання для кожної учениці підбирають під здібності.

Якщо дитина ходила раніше на гімнастику чи акробатику, в неї є задатки до Pole Dance, бо вона має кращу розтяжку і їй більше вдається, їй цікаво займатися, з’являється азарт.

«Головне, щоб ладилося. Адже коли даєш завдання, а воно не виходить, тоді дитина втрачає віру у себе і каже, що це заняття не для неї. Не має бути такого, що ти не розрахував і наполіг, що попри все дитина має це зробити. Не кожен може з першого разу. Якщо людину підвести потрохи до складніших елементів, в неї буде зацікавлення. Треба давати таке, щоб вдавалося, щоб вона в себе вірила», – розповідає про свою методику тренер.

Олег тренує і дорослих жінок. Каже, що з ними легше, бо вони мають відчуття страху і бездумно не лізуть на пілон. Хоча безстрашність дітей дає їм кращий результат. Чимало жінок займаються для себе. Хтось не зізнається про своє хобі нікому, а хтось пишається та постійно публікує свої маленькі і великі досягнення у соцмережах.

Жінки не наважуються влаштовувати скандали тренеру, коли чимось не задоволені, переважно їх все влаштовує.

Дружина підтримує захоплення чоловіка. Колеги з Pole Dance також допомагають та підміняють на заняттях, коли треба. А от з насмішками інших Олег стикався:

«Насмішки бували, що я мало не стриптизер. Прикалувались чи то жартома, чи то всерйоз. Я не ображаюся, віджартовуюсь… Якщо вони так вважають, це їхнє право. І я не можу їх переконати. Кожному своє, – ділиться Олег. – Ті, хто мені дорогий, сприйняли це нормально і не осуджують мене. Мене лише їхня думка цікавить».

У майбутньому, якщо буде більше часу, Поплавський хотів би займатися акробатикою. «Для себе ніколи не пізно», – додає він.

Вчитель початкової школи

В Івано-Франківську з-поміж сотні вчительок початкової школи є всього троє вчителів-чоловіків. Навіть у 2019 році все ще є стереотипи, що виховання і навчання дітей – це жіноча справа. Цей міф руйнує Михайло Володимирович Бельбас, який вчить першачків з 1983 року.

Sotka потрапила на урок письма до однієї з груп 1-Б класу в школі-ліцеї №23, де і навчає Михайло Володимирович. Він якраз розповідав про букви «Ц» і «Щ» так емоційно, наче актор на сцені театру. Діти жваво обговорювали різницю між буквою та звуком, поки не дійшли до правильного умовиводу, виконували різні завдання. Посеред уроку зробили невеличку розминку, щоб першокласники могли всидіти за партою до дзвінка. Поки пробували виписувати літери у зошитах, вчитель проходив між рядами та дбайливо піднімав наплічники та кофтинки з підлоги, які там чомусь опинялися, вішав їх на стільці. Дітей він лагідно називає або по імені, або сонечками. Зізнався, що, коли бешкетують, інколи називає монстриками.

 

Все почалося з Інституту початкової школи у Львові. Михайлові любов до педагогіки прищепив тодішній завкафедрою. Життя склалося так, що після навчання поїхав викладати до Івано-Франківська, де і залишився.

Він ніколи не боявся працювати з маленькими дітьми: «Так, як мама бере дитину на руки після народження і природно прихиляє її до себе, так само і для мене вчити дітей. Якби я не любив їх, я б на роботу не ходив, а міг би вже бути на пенсії», – каже вчитель.

Він вивчив вже цілі покоління – колишні учні приводять вже до першого класу своїх дітей.

«Діти – то є квіти. Кожна квітка по-своєму прекрасна. Є колючі, а є без колючок. Діти – це ангелики. Вони ні в чому не винні», – каже Михайло Володимирович.

 

Протягом 36 років у школі чоловік постійно адаптувався до реформ та приймав нові правила в освітній системі. Найтяжче те, що класи завжди переповнені – щоразу понад 30 учнів. Найбільше йому траплялося 43 учні у класі. А вгамувати стількох дітей відразу буває непросто. Менш комплектні класи могли би значно полегшити роботу вчителям, та й навчання було би більш ефективним.

Однак навіть у таких великих класах пан Михайло знаходить вихід: по п’ятницях може домовлятися з дітьми, якщо вони будуть чемні – не отримають домашнього завдання на вихідні. І це працює.

Зараз чоловік зіткнувся з «Новою українською школою». Через те, що підручники для школярів постійно змінюються і не завжди вчасно надходять, він складає власну програму, яка відповідає вимогам Міністерства освіти, користуючись відкритими джерелами у мережі.

«Я творчо підходжу. Я роблю так, як мої діти зрозуміють. Мені основне – кінцевий результат, що дитина повинна знати і вміти. А як його досягти – це моє завдання», – каже Михайло Бельбас.

Цьогоріч йому дістався інклюзивний клас – один із учнів трохи старший за своїх однокласників та приходить на уроки з соціальною працівницею. Навчання – це справжній виклик і для хлопця, і для вчителя.

Чоловік багато спілкується з батьками як при особистих зустрічах, так і через Viber. Конфліктів за весь період вчителювання не пригадує, адже він – хороший психолог. Без проблем знаходить підхід і до дорослих, і до дітей. Важливо знати, як живе сім’я, щоб розуміти поведінку дітей, знаходити до них підхід та допомагати. Навіть найменші ознаки тривожності учні не можуть приховати від вчителя. Тоді він їх заспокоює. Часто робить дітям компліменти, цікавиться, чи все у них гаразд, хитро просить допомогти у простеньких завданнях та викликає довіру.

Не раз доводиться заспокоювати збентежених чимось батьків. Він усіх вчить бути добрими. Пояснює свій підхід власним вихованням.

«Філософія в мене була закладена батьками. Вони завжди мене вчили, що я маю заробити три хлібини: одну позичити, одну віддати, а одну для себе залишити. Я виховувався в богослухняній і богобоязливій сім’ї. Мене виховували на християнських засадах», – розповідає вчитель.

Великою проблемою Михайло Бельбас вважає те, що кожного року з’являється все більше соціальних сиріт. Буває, що живуть вони разом із батьками, але в тих немає бажання проводити час із дітьми. Інколи наймають нянь. Трапляються родини, де один з батьків або й обоє на заробітках, а дітей виховують бабусі чи дідусі. Особливо молоді батьки не дуже хочуть проводити час з дітьми, відзначає вчитель.

Навіть після стількох років у школі Михайло Бельбас і далі готується до уроків та перейматься, що нового та цікавого розповісти дітям. Вважає, що найважливіше – це навчити дитину вчитися.